У 1963 р. біля Невицького замку у Закарпатті були проведені І Всесоюзні змагання зі спортивного орієнтування. У цих змаганнях брали участь збірні команди України, Києва та Одеси. Але основи спортивного орієнтування закладались в Україні значно раніше, коли в змаганнях туристів з’явився окремий вид, в якому дистанцію з орієнтування долала разом уся команда.
Перші змагання туристів на терені колишнього Радянського Союзу були проведені у м. Ленінграді (Санкт-Петербург) у 1939 р. Після Великої Вітчизняної війни ці змагання подекуди почали розповсюджуватися по всій країні. В Україні такі змагання з’явилися в середині 1950-х рр. На початку туризм розвивався у студентських колективах. Він мав два напрями: багатоденні походи, в основному за межі України та походи “вихідного дня”. Саме в них стали народжуватися змагання, що згодом лягли у фундамент сучасного орієнтування. До таких походів можна віднести “зіркові”. У “зірковому поході” кілька груп, виходячи з різних місць та в різний час (часто вночі), мали зустрітися в певний час і в певному місці. Якщо вважати, що картографічним матеріалом були “кроки” (схеми, намальовані “від руки”) та схеми лісових кварталів, то такі походи вимагали від учасників достатньо серйозного вміння орієнтуватися. Так, на початку травня 1956 р. студентами Київського політехнічного інституту було проведено один з таких походів в лісах біля Димера з виходом до Дніпра. У походах “вихідного дня” були задіяні В. Садовенко, яка через 8 років стала чемпіонкою України з орієнтування, Т. Міщенко - в майбутньому начальник дистанції на чемпіонаті України та багато інших відомих київських туристів.
У 1957-1958 рр. в Україні почали проводитися туристські змагання з двоборства, до яких входили: туристська смуга перешкод та командні змагання з орієнтування. Команда з орієнтування, як правило, складалася з 3-4 чоловіків та однієї жінки. Іноді команда несла рюкзак з контрольною вагою. Обов’язковим атрибутом спорядження була аптечка. Дистанції долалися за 2-6 год. Змагання проходили як вдень, так і вночі. Перемагала та команда, яка мала найбільш досвідченого в орієнтуванні капітана та найбільш витривалу жінку.
Поступово змагання почали ставати міжміськими. Почали проводитися зльоти туристів. Найбільш відомими були змагання в Одесі та Харкові. Вони проходили на самих різних місцевостях. Наприклад, в Одесі дистанції ставилися в плавнях, причому так, що інколи єдиним варіантом руху був “рух по напрямку” (тоді це звалось – “азимут”) через очерет висотою 1,5-2 метри. При цьому, якщо команда складалася з 3 чоловіків, використовувалася така техніка: один бере азимут компасом Андріанова і вказує напрямок, другий спиною кидається на стіну очерету і таким способом б’є стежку, третій відпочиває. Коли в плавнях зустрічалося поодиноке дерево, то на нього залазили з картою і компасом та дивились, куди рухатися далі.
На той час найбільш відомими командами в Україні буди команди Києва, Харкова та Одеси. Київську команду очолював В. Смірнов, який згодом став президентом Федерації спортивного орієнтування України. На чолі харківської команди стояв Л. Іванов, який згодом став одним з кращих орієнтувальників України та двічі майстром спорту: з альпінізму та туризму.
На початку 1960-х рр. у змаганнях в Україні почали брати участь команди Прибалтики, зокрема Литви, Росії, Москви. Команди з України почали виїздити на змагання за межі республіки, у тому числі до Ленінграду. Рівень орієнтування прибалтійських та ленінградських спортсменів був вищий. Не дивлячись на “залізний занавіс”, там відчувався подих орієнтування з Скандинавії. Змагання у вигляді близькому до сьогоденного почали там культивуватися ще в 1958 р..
В 1963 р. з семінару, що проводила в Естонії Центральна рада з туризму, повернулися Б. Лещінер (Київ), В. Садовенко (Київ) та Л. Іванов (Харків). Вони й привезли в Україну перші знання та перші правила зі спортивного орієнтування.
У травні 1963 р. у м. Каневі пройшов перший чемпіонат України з орієнтування. Проводила змагання Українська республіканська рада з туризму та екскурсій. Команди усіх областей України були укомплектовані відомими у той час туристами, багато з яких займаються туризмом й досі. Так, за київську команду виступав Б. Леві, який потім став Майстром спорту з туризму та суддею Всесоюзної категорії з орієнтування, за одеську - В. Кашинцев, який багато років очолював відомий всім туристам України Одеський міський клуб туристів та багато інших. Командну перемогу одержала команда Одеси. В особистому заліку першими чемпіонами України стали Е. Степаненко (Одеса) та В. Смірнов (Київ). Друге місце зайняла В. Силенко, туристка з Луганська, яка невдовзі стала киянкою.
Команди України на І Всесоюзних змаганнях з орієнтування того ж 1963 р. також були укомплектовані туристами. Кращими у командах України були в індивідуальних змаганнях: наймолодша учасниця Всесоюзних змагань О. Смірнова (Білецька) - 6 місце та Б. Леві - 9 місце (обоє Київ). У парних змаганнях одеська пара Е. Степаненко та К. Бойко зайняла 6 місце. Це був вагомий успіх, бо орієнтуванню України був тільки один рік, а прибалтійські спортсмени, ленінградці та москвичі вже мали за плечима чималий досвід.
Спортивне орієнтування та туризм ще довго йшли разом. Становлення орієнтування у Радянському Союзі та в Україні нерозривно пов’язано з туристським активом, який створював правила, малював карти, проводив змагання, готував команди.
Поступово цей актив все більше уваги віддавав орієнтуванню, але продовжував ходити у походи. Першим головою республіканської Федерації з спортивного орієнтування був Михайло Горностайпольський, а нині вже покійний, виходець з туризму.
І тільки з передачею орієнтування від Всесоюзної ради з туризму до Спорткомітету СРСР ці два види спорту почали існувати окремо.
